В ролях – Джим Керрі, Кейт Уінслет, Том Уілкінсон, Кірстен Данст, Елайджа Вуд
USA, 2004
Сченарист Чарлі Кауфман, в котрий вже раз, продовжує займатись своїм улюбленим ділом – мозгойобками. Кауфман, по своїй природі та призначенню, пише головасті фільми про серце. Не розчарував він своїх фанів і на цей раз. Побувавши в голові Джона Малковіча і роздвоївшись в «Адаптації», він запрошує глядача в подорож провулками пам’яті персонажа Джима Керрі.
На цей раз головна роль мега-лузера в сценарії Кауфмана дісталась персонажу Керрі – Джоелу. Ми знайомимось з його нікчемним помешканням, розташованим десь в дупі Нью Йорка, одним зимовим ранком. З самого ранку нашого невдаху займають приблизно такі думки: «...в день святого Валентина люди надсилають один одному листівки з привітаннями, а я відчуваю себе поміж них останнім гамном – мені сьогодні працювати...» Таким чином наш герой, пригнічений своєю самотністю в цей великий для всієї Америки день, вирішує плюнути на роботу, і їде на Лонг Айленд, до засніженого пляжу, де думки про те, що «непогано б було когось-таки любити» його не полишають. На звороті з ним знайомиться дивакувате на вигляд створіння на ім’я Клементина. Назвати це створіння чарівним, або милим , язик не повертається, бо це прибита на всю голову кобіта з волоссям кольору «Холодні руїни». Хоч розмова в цих двох недолугих ну ніяк не в’яжеться, їх не покидає відчуття якоїсь невидимої близкості, що зрештою не є дивним, бо, до недавнього часу, вони прозустрічались 2 роки. Як це може бути? А Кауфман і не таке завертав. Отже, після двох років проведених разом з Джоелом, Клементина вирішує, за допомогою такої собі машинки для промивки мозгів, стерти Джоела з своєї пам’яті. Джоел, в свою чергу, відставати в розвитку теж не хоче, і підписується на таку саму процедуру. Здавалось би сюжет я вам розповіла, проте не тут ховається головна лінія фільму. Лінія розгортається, як це не дивно, в самій голові Джоела. За одну ніч «зачистки», він переживе всі свої спогади пов’язані з Клементиною, для того, щоб забути їх назавжди. За цю ніч Джоел згадає за що покохав Клементину, і зрозуміє, що не хоче спогади про неї відпускати. Так він починає боротьбу з рішенням котре вже прийняв, і буде зі всіх сил рятувати свою кохану від забуття. Таким чином ми бачимо нову інтерпретацію вислову «с глаз долой – из сердца вон». В 21-му сторіччі, побудованому на комп’ютерних технологіях, вона звучить так: «с памяти долой – из сердца вон». Проте фільм відноситься до тієї категорії, де важливим є не те про що він знятий, а те, як він знятий. А тут в цьому плані люди не підкачали.
Дуже символічно показано схему мозку Джоела з координатами місць, де в нього ховаються спогади пов’язані з Клементиною. В часи тотальної комп’ютеризації всіх надбань людства, ми дійшли до того, що вже і ці проблеми прагнемо вирішити за допомогою обчислювальних пристроїв. Набір коду на чорному екрані – це тепер ми так вимірюємо кількість метрів кохана людина займає в нашому мозку. Всі інтимні моменти двох людей записані бездушними цифрами. Весь дріб’язок, з яким пов’язані наші почуття, кодуються і знищуються одним натиском клавіші Delete.
Сам формат стирання спогадів візуально дуже цікаво виконаний: люди зникають, змазуються або розтягуються деформуючись, будинки розвалюються, книжки перетворюються на пустий пергамент: всі дорогі людині, зібрані на протязі життя, речі бездушно і по-варварськи затираються за секунди двома програмерами за пляшкою пива.
Якщо відступити від якогось більш-менш серйозного аналізу фільму, то неможливо не відмітити те, що чим більше спогадів ми бачимо, тим більше радіємо за Джоела, що познайомився він таки з дівчиною в котрої волосся було кольору «Холодні руїни», і забув попередні відтінки «Червоної жорстокості», «Жовтого гніву» і «Зеленої революції». Не знаю чому, проте думаю в цих варіаціях на тему «хочу бути гарнішою Жанни Агузарової», немає глибокого змісту. Переконана, що ці речі були зроблені не для того, щоб підкреслити яскраву індивідуальність Клементини, або зобразити її наляканість перед цим світом, котру вона від себе жене змінюючи свій зовнішній вигляд так, щоб боячись її, люди не бачили наскільки вона сама налякана. Думаю, що зроблено це для того, щоб люди нарешті зрозуміли, що не потрібно виглядати як Шерон Стоун, або мати харизму Джеймса Бонда для того, щоб мати право на кохання. Зображаючи стосунки 2-х мега-гидотиків (супер-лузер Джоел і алконавт Клементина з волоссям кольору атомної війни), даний фільм старається показати нам, що кохання не повинне бути прекрасним, казковим, чарівним, розкішним…головне, щоб воно було насправді пристрасним і було ВАШИМ, і тоді сяйво його буде вічним….
Головних ідей в фільмі є багацько. Багато над чим, після перегляду, при бажанні, можна задуматись і під його впливом багато чого змінити, в першу чергу в собі, або в свому відношенні стосовно когось. Кауфман використовує вигадки з промиванням мозгів для того, щоб проілюструвати одну просту думку: спогади – це все, що в нас є, і втративши їх ми ризикуємо зникнути самі. І, можливо, ті спогади, котрі ми ховаєм в самих потаємних місцях своєй пам’яті, і які відчайдушно стараємось забути, зрештою, дозволили нам стати тим, ким ми є сьогодні. «Забуття» не приведе нас ні до чого, а от «прийняття» – це вже зовсім інша філософія життя.
Кінець фільму демонструє нам те, що люди вчаться лише на своїх помилках, в жодному разі не на чужих – їх ми не признаємо, і до уваги беремо, в основному, лише з вічливості. Герої почувши свої ж спогади, котрі вони стерли, всерівно вирішують покохати один одного ще раз, бо не пам’ятають тієї ненависті про котру говорять в записі. Якщо двоє людей повинні зустрітись в цьому житті і закохатись, то жодні лікарі з їх чудо-пристроями їм не завадять. Я думаю, тут Кауфман хотів звернути нашу увагу на те, що ми безперечно зробимо знову і знову ті помилки, яких нам не оминути – це наша доля, а від неї, як відомо, не втекти.
Взагалі фільм починається, як це заведено в інтелектуалів для гостроти відчуттів, з кінця. Вступні титри ви побачите не скорше як за 20 хвилин після початку перегляду, що наведе на 2 думки – скільки ж часу вже пройшло від початку (благо, на це я вже вам відповіла), а друге – нашо вони їх через 20 хвилин вліпили? Хоча зараз всі стараються зробити щось нове і ще не звідане, тому прапор їм в руки. Кашу маслом не зіпсувати. Таким замутом, можливо, творці фільму хотіли зробити інтригу заплутуючи глядача, проте, думаю, не вийшло. В середині фільму весь «пазл», розкиданий по різним кадрам, збирається в одну пристойну картинку і за сюжетом дивовижно легко вслідкувати.
Якщо чесно, то дане кіно мене зовсім не здивувало своєю замороченістю: ну а що ще можна було очікувати від фільму знятого за сценарієм Чарлі Кауфмана очима француза Мішеля Гондрі, котрий зняв шість кліпів для пані Бйорк?? Як і всі режисери-початківці, він наразі змімає кіно для самого себе, і тому “Вічне сяйво пристрасті” наповнене його власними пристрастями, спогадами, страхами, переживаннями та сподіваннями.
Дивним, я б навіть сказала, вражаючи дивним, в цьому фільмі є його головне досягнення з точки зору кінематографії. Це не знову геніальний сценарій Кауфмана, котрому, мабуть, вперше вдалось написати чутливу мелодраму з чудовим фіналом. Не витончена режисура Мішеля Гондрі, котрому вдається показати головну суть фільму, демонстуючи пустоти, що виникають в голові героя Керрі, без надокучливих та жирних цифрових спецефектів, покладаючись тільки на рух камери, гру з монтажем, освітленням і звуковим супроводом. Навіть не актори другого плану, більшість з яких можна лише привітати з чудовою грою. Не Кірстен Данст, котра нарешті нагадує нам, що вона актриса, котра грала в таких фільмах як «Interview With The Vampire» і «The Virgin Suicides», і здатна задати жару на екрані, на відміну від ролей типу “Спайдермен”, де її пофарбувала мабуть прототип Клементини в Голівуді фарбою «Помаранчевий агент». Не Том Уілкінсон, у котрого образ самого доброго лікаря-гниди американського кіно, після Франкенштейна. Точно не Елайджа Вуд, котрий єдиний не дотягнув в своїй грі до інших. Краще б він і далі хобітсом бігав, а не збоченого закоханого програміста грав, котрий в своєї дівчини труси тиряє. Не в вичухавшій після “Титаніку” розповнілій Кейт Уінслет в ролі дівахи помішаній на кольорі свого волосся, сексі та алкоголі (така собі рок-зірка невдалого пошиву). Ні. Саме головне в “Вічному сяйві пристрасті” – Керрі. На цей раз Керрі довів нам, що він здатен на щось більше, ніж тупе варіювання своїх супер-популярних комічних образів. Тут перед нами постає нещасний закоханий інтроверт, котрого щиро шкода, як і самого Керрі, котрому амплуа героя ексцентричних комедій ніколи не дозволить отримати серьозного визнання талановитого актора складних ролей, принаймні в середньостатистичного глядача.
Окремо хотілось би виділити Джона Бріона і його музичку до фільму. Це один з тих випадків, коли музичний супровід зливається з картинкою і додає фільму повноти, а в цьому випадку і витонченості. Витонченості в тому сенсі, що під композицію «Phone Call» навіть ця мерзенна пара в бомжацьких манелях нам видається прекрасною і такою, котру хочеться наслідувати.
Попри всю свою оригінальність та геніальність, фільмом можна скорше захоплюватись, аніж назвати його улюбленим. В ньому є безліч дивовижних по своїй красі кадрів, як, наприклад, Джоел з Клементиною на заледенілому озері спостерігають за зоряним небом, або таких хитро змайстрованих, як Джоел в одному з спогадів уявляє себе дитиною на величезній кухні. А те, як Джоел ховав Клементину в своему приниженні, про це навіть говорити не варто – це треба побачити.
Взагалі, доволі часто, принаймні мені, залишається тільки гадати причину, котра спонукає творців називати свій фільм так, чи інакше. В цьому ж випадку назва є повністю виправданою. Вираз «Eternal Sunshine of the Spotless Mind» - це запозичений уривок з поеми Александра Поупа. Переклад, поданий нашому глядачеві прокатчиками, не зовсім відображає істину, котру товмачить фільм. Фішка тут не в «вічному сяйві пристрасті», а в «вічному сяйві незаплямованого розуму». Власне тут Кауфман, на пару з Гондрі, показали справжнє нутро людської істоти, котра для найкращого функціонування потребує хмар над головою і плям в голові.
“Как кровь течёт по жилам счастья,
Мы забываем мира этого ненастья.
И вечное сияние безмолвной страсти
Нас подпускает и потом лишает власти. ”
Александр Поуп "Элоиза Абеляру"
З повагою,
Косик Христина
15 грудня 2004
Оцінка фільму в загальному: «5»
Порада: «Якщо любите заморочене кіно про звичайних людей, то дуже раджу переглянути і це»
Водночас можна сказати то саме і про наш клуб (зокрема, про форум). Якби не клуб, який талант би загинув, 
не маючи простору для творчості! Втім, краще все по порядку. Отже, враження від прочитаного, або рецензія на рецензію.
